різні реальності

   Метро. 18.00 Година-пік, коли кожен намагається обігнати сусіда у нестримному бажанні якнайшвидше потрапити додому, наче у затишну гавань, і сховатися там аж до ще далекого завтра. Всі кудись поспішають. Так, усі, крім юного Скрипаля, який граєш Шопена тут, у переході... Для нього час зупинився. Для нього поспіх та метушня оточуючих визначаються лише масштабом логіки. Бо на рівні сприйняття все далеке, буденне, суворе і непотрібне. В цей вечір, такий схожий на сотні інших вечорі, які він вже прожив, уся його суть була в музиці, в такій самотній мелодії Шопена.

   Чи здогадувалися перехожі, що за музика лунала? Мабуть ні, бо могли здогадуватися лише про новий магазин, про який на стіні повідомляло велике оголошення, стимулюючи купівельний інтерес. Не до Шопена… І не до Скрипаля… Лише поодинокі постаті таки зупинялися, щоб кинути чи то копійчину, чи то випадково знайдену в кишені та помнуту гривню.  Тут був зовсім інший масштаб логіки – життєвої, суворої, часом примітивної, але 100% домінуючої.

   І може якась тендітна душа жалібно усміхнеться, жаліючи талант. Але Скрипалю ця жалість не була потрібна. Хоч він і стояв тут частково із корисливою метою, у звуках Шопена втілювалася вся форма його самореалізації. Інших вимірів не було, як і інших варіантів розвитку. І в такий спосіб він був успішний, можливо навіть більш успішний від тисячі перехожих, які іноді скупо поглядали у його сторону.  Він же всім своїм видом – гордим і натхненним – кричуще демонстрував, що є інша реальність – не споживацька, не така, не матеріальна. Він, сам того не усвідомлюючи, кидав виклик звичним стандартам, виклик будням та посередності. І нехай сьогодні весь світ його не розумів, іншого шляху не було. І це вже оберталося викликом для нього, давно прийнятим  і визначеним.

    Метро, Шопен і скрипка… Скільки часу він вже грав? Не знав напевне. Але велика кількість дрібних та пожмаканих купюр у футлярі інструменту свідчили, що таки довго. А ще показували інше – комусь ця музика таки була потрібна, хтось теж відчував глибинність людського існування і протесту проти реальності та буденності, хтось теж був готовий приймати виклики. Хтось теж цінував, як і Скрипаль…

    Хм.. дивно, але напевне саме на таких «скрипалях» і тримається явно не «мелодійний» світ. І питання зрештою лише у тому, чи почує кожен із нас свого «скрипаля» в потрібний час і в потрібному місці …

момент...

   Якось, повертаючись додому, вкотре усвідомила, що люблю оцю вечірню частину дня, коли ще не остаточно стемніло, але сонце вже далеко на заході тішить нас останнім промінням денного світла.  В ці миті неймовірно загострюється відчуття всього, що оточує тебе навколо.

    Ось проходять школярі із великими ранцями, повними знань та домашнього завдання. В очах стрибають вогники, які хитро намагаються приховати бажання якомога довше гуляти з товаришами…  Ось діти у пісочниці ліплять палаци, вигляд яких повертає тебе на кілька років назад, у солодке дитинство, безтурботне, гарантійне, батьківське. Але вже в наступну мить ти зустрічаєш обличчя матері, сяюче та щасливе при спостеріганні свого маленького карапуза серед іншої братії. І воно вже наштовхує на зовсім інші роздуми – про майбутнє, про продовження, про маленьке життя, яке може пульсувати і в тобі. Саме в таку пору відчуєш всі барви життя, всі його звуки, що зливаються в одну багатогамну симфонію… І вона наповнює тебе сповна, даруючи винагороду за нелегкі трудові будні.   

   Від такого різнопланового досвіду нестримно повертаєшся в бік сонця, ловиш його промені,  і на обличчі з'являється тиха усмішка спокою та миру. Вся суть твоя у такій хвилині, в такій здатності відчувати себе, людей, життя сповна, без страху і болю. Вся віра твоя у прагненні продовжити цю мить, що,без сумніву, нереально, хоча дуже бажано. Вся істина лише у цьому вечорі і картинках, які пройшли і ще довго проходитимуть перед твоїм поглядом. Ти. Життя. І глобальний світ  в тобі, а ти в ньому. Таке поєднання непоєднуваного породжує конфлікт, адже сонце завжди таки заходить за горизонт і вечірні сутінки огортають все таємничістю та прохолодою. 

   І це вже зовсім інша пора, зовсім інші думки, досвід, пізнання.  Але я все одно люблю вечірню пору з її інтерпретацією реалій та моментами. З дитячим сміхом, школярами, сонячним промінням  та відчуттям, що хоча день і прямує до логічного завершення, ти прожив його, відчув та не згаяв жодного моменту.

Про просте і складне одночасно...:)

   Часом здається, що нам у 21 столітті не вистачає простої віри в Людину. Саме вона є підґрунтям для росту, розвитку, руху в перед. При цьому віри не вистачає як і для оточуючих, так і для  себе самого. І в цілому це досить очікувано, адже життя пропонує безліч шаблонів, якими пронизане людське існування. В потоці такої кількості запропонованих і вже кимось перевірених варіантів справді важко почути свій голос, себе, свою сутність. Розгублено рухаючись по колу, людина не приходить нікуди конкретно і зрештою звикається з цією думкою, з реальністю, приймаючи шаблон. Найчастіше саме такий гарантійний шлях стає прийнятним. Хто винен? Шаблонне суспільство? Ні. Та ж сама Людина. В якої не вистачило наполегливості ставити собі питання та знаходити відповіді. Та ж Людина, яка пішла на компроміс із собою. Та ж Людина, яка перестала прагнути,піддавшись слабостям. Все у Людині – істина і фальш, віра і зневіра. Усе в ній і все на грані.  Як не переступити грань? Вірити в себе. Як не дати іншим її переступити? Наділити цією вірою їх. 

   Ніколи не задумувалися, чому за великими і відомими людьми раніше йшли, йдуть і зараз? Можна взяти безліч прикладів. Це і Ганді, і Мартін Лютер Кінг, і наші українські шістдесятники. Всі вони вірили в одну просту істину – Людину. Вони вірили у її права, гідність, честь. Вони пропагували такі цінності,змушуючи інших пройматися ними. Усі великі лідери вірили в Людину. І цей простий факт визначав усі наступні кроки, дії, а то й долю. Безмежна віра – ознака величі. Але віри здорової, яка основана на чітких принципах, цінностях та узгоджена із зовнішнім та внутрішнім світом. 

   Хтось скаже, що часто підлість та хитрість людей просто призводять до величезних розчарувань і саме тому краще не відкриватися. Можливо. І при цьому вірити треба. Бо в будь-якому випадку страждати від підлості та неправди від інших – вибір за вами. І саме замкнутістю у відповідь, навіть не до цієї Людини, а до інших у формі запобіжного заходу, шкодить лише вам. Людина – це апріорі відкрита система, яка через свою відкритість черпає натхнення, любов, черпає життя. Закриваючись в собі та говорячи про зневіру, ми демонструємо свою слабкість. Так, образили, так, нечесно, боляче..  Але потрібно розуміти, що стоїться за такими діями, і не опускатися до аналогічного рівня. «Я вірю в істину, я продовжую вірити в Людину. Я  прагну чогось вищого, кращого, правдивого» -  тільки такий діалог із собою дає шанс. 

   Такий підхід вимаже величезної внутрішньої свободи, виходу за рамки будь-яких шаблонів, навіть болю. І цілком нормально, що важко зрозуміти, ще важче прийняти, а тим більше – переступити. Але ця здатність є у нас. 

   Сила у Людині, віра у Людині, істина у Людині. Там, десь глибоко в середині цілий світ зі своїми космосами та галактиками. І він відображається… у блиску очей, у словах, в усмішці… Важливо тільки побачити це, побачити навіть трохи більше. Важливо таки повірити у Людину.

без назви

  Вберегти найдорожче часто найскладніше. Тим більше, коли воно є і наче не планує нікуди зникати. Наче… Мозок людини мислить досить гарантійно. Життя ж пропонує виклики, контрасти та нестабільність… І коли раптом втрачаєш цінність, то в душі стається переворот. Як же так? Чому? Нечесно!!! А хто казав, що буде чесно? Ніхто. Насправді нічого не можна вберегти, як нічим і ніким не можна до кінця володіти. Є сьогодні, а завтра наступає лише у наших думках. При цьому у кожного свої цінності, свої скарби…напевне головне, щоб вони були справжніми, істинними… І тут фільтром може бути питання – чи можна замінити цю цінність? Якщо можна, то це не те, чому варто надавати вирішального значення…

  Я втратила одну із найбільших цінностей… і якось за іронією долі втрата стала найбільшим уроком – боротьби, віри, надії, любові. А ще усвідомленням, що насправді має вартість.  І сила усвідомлення допомагає частіше усміхатися, іноді змовчати, просто радіти дню чи сонцю, дитячому сміху чи гарній мелодії в метро… Це усвідомлення навчило «ловити моменти» і любити людей такими, як вони є, бо напевне і мені хотілося б, що мене любили такою – кучерявою і кумедною :) … Навчило мріяти, бо це прекрасно, сильно, радісно.  А ще сподіватися – кращого, гіршого, різного, але сподіватися… В житті важливо завжди сподіватися, висловлюючи це сподівання у вірі, думці, погляді… Цінувати і ще раз цінувати, давати людям шанс, щоб хтось колись і тобі його дав… Вкладати частинку себе, бути собою, чути себе, довіряти собі… Життя прекрасне, навіть якщо ви втрачаєте. Воно прекрасне навіть через біль і часом горе. Воно прекрасне саме через такі контрасти… Інакше це було б рожева утопія.

  У кожного своє життя, своя цінність найбільша і найменша, а ще своя вічність у душі… І головне, щоб все це співпадало і було одним цілим… Життя, як найбільша цінність, і душа із її внутрішнім космосом …

велич людської краси

    Людина прагне бути великою, кожна у своєму сенсі. Прагне рухатися у визначеному напрямку, прагне рости та розвиватися. І в даному синтезі слів ключовим є саме слово «прагне».  Чому? Навіщо? Чи справді всі прагнуть?  Варіантів багато. Але зрештою -  у чому ж ця велич?  Трактувань  теж безліч – суб’єктивних та різних.  Що ж … ось приклад.

    В одному львівському театрі при вході квитки завжди перевіряє один і той же мужчина. Він охайно одягнений, ввічливий та неймовірно уважний до своєї роботи. Складається враження, що у це, задавалося б, примітивне заняття він вкладає всю душу.  І якось само собою розуміється, що театр  - це чудові вистави, феєричні виступи, пісні та танці, аплодисменти та голосний сміх як і безліч інших емоцій, але це ще й той охайний мужчина з відточеними рухами, природною інтелігентністю та красою свого просто завдання, яке не вимагає аплодисментів, часто непомітне і буденне. 

    І так ледь не кожного вечора – перевіряти квитки і вітати чергових глядачів. І що? Яка тут самореалізація? Який ріст?  Для багатьох його ТАМ просто не існує. Для нього – це сенс життя. А ще можна сказати напевно, що постійні відвідувачі точно засмутяться, не побачивши «старого друга» біля входу. Бо для багатьох він, як і актори, це і є театр у всій красі, невід’ємна його частина. І таке служіння, така проста і щира самовіддача викликають неймовірну повагу… а ще вдячність. Саме ця самовіддача і є величчю людської краси, вона і є  істиною, вона не очікує на вдячність, вона вірить, що робить щось хороше, світле і добре.  Вона поза часом і людськими забаганками, поза «модою» і «стилем». Вона багатогранна і легка для тих, хто її осягнув.

Для мене велич людини – це отой мужчина у театрі, який напевне настільки йому вірний, що не знає ніяких інших театрів чи акторів. Це образ величі, яка зустрічається сьогодні дуже рідко, але найчастіше у найбільш неочікуваних місцях і в найпростішому вигляді, принаймні на перший погляд.  Але що там…за поверхнею видимого? 

Основне – це побачити і по-справжньому відчути…