Спроба визначити. Підсумок.

Рік, 1 рік…


Можна говорити про те, як швидко біжить час, яке коротке життя, а можна зупинитися на мить – і збагнути усю глибину зміни, праці, зусилля і прагнення, які вплетені в цей 1 рік…

Так от – сьогодні хочеться збагнути сповна те, що називаємо працею. Саме збагнути, не зрозуміти. Бо багато чого розуміємо, але по-справжньому відчути та ЗБАГНУТИ часто не вдається…

Праця. Вона дає сили – вона ж їх і забирає. Вона  допомагає знайти себе, часом і втратити – якщо перейдена межа, якщо хибний шлях. Вона може стати великою істиною становлення людини, дороговказом і маячком… Саме такої праці, не роботи за принципом робота, а ПРАЦІ прагнула в цьому році… Чи вдалося? Можливо, на певну долю % вдалося, проте набагато більше попоперу. Ключове – проактивна роль у процесі, коли «я відповідаю за створення цього середовища та контексту праці». І далі легше.

Планка або «позиція жертви». Як часто можна почути про безліч обставин, прицин, які завадили, не дали, не допустили. Хтось, щось – а навіщо? Навіщо витрачати потенціал і час свого мозку на мислення в напрямку «винний». Саме це і є позиція жертви – коли усі, але не я. А саме я, з мені і від мене іде усе. Тому копаю там, у собі, глибоко і болісно… 

Копнула… Але процес вимагає постійної інвестиції для виходу на певну модель стабільності – тому: продовжую інвестувати… Адже саме людина встановлює собі ту планку, яка її визначає. Зрештою життя може не вистачити, щоб її досягнути – це щось, що також треба прийняти. Але зусилля має право на життя і потрібне… Мабуть, весь прогрес людства визначений саме ЗУСИЛЛЯМ.

З іншої сторони МЕЖА. Доводиться щоразу балансувати на межі того, що я для себе вирішила і прийняла, і того, що життя вносить у мій світ. Невидима рука працює – і від цього задумуюся про невидимий (а може, навпаки – дуже очевидний) світовий лад, частиною якого я є. І тоді приходить зовсім інше переосмислення бід, болей, печалей – моїх, які часто здаються найбільшими. Але чи так це? Особливо у контексті світового процесу. Можливо,вони є більше фактом і важливим елементом того ж процесу – мені ж лише потрібно просто відмовитися від надмірного індивідуалізму. І БУТИ, на МЕЖІ, балансуючи, щоб не впасти… Але БУТИ.

ПРИ ЦЬОМУ ключове - шлях до себе… Він продовжується. Він важкий. Він затратний. Але він – моя спроба, моя інвестиція, часом розчарування від ще присутньої долі індивідуалізму у переконаннях. Він – моя місія.

… а ще – мій спокій. Бо коли кажеш : «Я відчуваю, що іду до себе – справжньої, у своєму покликанні і своїй праці – огортає спокій…». А та фраза Івана Павла 2 «Не бійтеся!» - проста, але така глибока – стає до сліз зрозумілою… Не боятися, а відчувати його – отой спокій.

1 рік… але рік, точно глибший, ніж усі попередні, хоча не можливий без усіх спроб і помило,які були, будуть і які я приймаю, не зважаючи ні на що.

Спокійний НЕспокій

Спокій… Прагнучи його, часто впадаємо у краінйсть. Адже трактуємо спокій як відсутність проблем; спокій як гарантія вічного щастя; спокій як «ніхто не чіпає»… Спокій… як апатія?

Хтось скаже: «Життя – це рух», а вже в наступну мить буде прагнути протилежного – саме апатичного спокою!  Коли немає отого хвилювання душі, коли все передбачувано та стабільно, коли можна контролювати, не потерпаючи від несподіванок різного характеру. Коли і знову коли…  Так так, спокій визначається відсутністю якісного життя? Тобто життя діяльного, коли долаючи себе, свої перешкоди, зростаючи кожного дня, можна збагнути себе по-іншому, пропонуючи собі, світу, оточенню інший рівень вже вашого спільного співжиття.

Отой апатичний спокій часто стає нашим гальмом. Бо змушує забувати про баланс – основа всього. Адже потребує як буть, так і тихих гавене -  суть лише у дозі одного та іншого.

… такий начебто бажаний та потрібний спокій все одно проходить. І тоді починається якийсь дискомфорт, бо реальне життя все одно штовхає до поступу, про який ще казав Іван Франко… Поступу в собі. Натомість - уникаючи балансу, уникаємо того поступу, який визначає так багато, при цьому так непомітно.

І вражає зрештою легкість забуття, легкість відмови. Адже НЕвідмова вимагає праці – щоденно, кропіткої, із чітким розумінням «навіщо», хто дуже часто без чіткого розуміння «що»… Оце «що» часто приходить згодом, а згодом – визначає якість конретного «що», прихід якого так часто форсуємо.

Тому сьогодні про… спокій, але кардинально інший від усталеного розуміння.

 Як зростання себе, як розуміння, що «я іду до себе». І нехай сьогодні не вдається, сьогодні картинка недокінця чітка та ясна – внутрішнє відчуття правильності, двіри до себе та миру із собою допоможуть пройти усе… Саме про такий спокій хочеться говорити. Про таку якісь людини, яка здобувається у щоденній боротьбі з усім і часто усіма. Щоб зрештою збагнути – все простіше.

Довіритися і поринути у пошук, у створення себе…  У діяльне життя, яке починається і себе самого.

п.с. "Навіть обставини не можуть нашкодити більше, ніж сама людина може нашкодити собі. З обставинами можна впоратися. А як впоратися з самим собою?" Гете, "Фауст"

І цілий світ живе у кожнім слові…

… у кожнім слові довіра.  Ти часом дивишся на мене так сумно, бо десь я розчаровую Тебе. Але все таки частіше Твій погляд радує і зігріває. Я можу Тобі сказати, як є – знаючи напевно: зрозуміє. Я можу сумніватися в чомусь – але з Тобою це розділений сумнів, який часто додає впевненості…  Я можу багато чого -  і з Тобою сил стає більше.

… у кожнім слові зростання. Саме так – зростання. Зростати разом у прагненні, у праці над собою, у бажанні бути кращою. Зростати – даючи змогу Тобі відчути, як і Ти зростаєш.  І це ще одне прекрасне відчуття – бути для Тебе можливістю, силою, альтернативою.  Для щоденного зростання.

… у кожнім слові праця.  Скільки праці: почути, зрозуміти, мудро відповісти і бути при цьому собою, не кимось, чимось , щоб вразити, сподобатися, задовільнити чи відповідати. Зовсім ні – мова навпаки про незалежність у співжитті: бути з Тобою і для Тебе, пам’ятаючи при цьому, хто є я. Навіть більше: пам’ятаючи, хто є Ти, що є Твоя суть і який світ у Тобі. Світ, на який Ти маєш право, а я не можу його зневажити.  Навпаки – прийняти і зрозуміти, допомогти в становленні, не втручаючись при цьому. У такому підході, мабуть, найбільша праця і найбільший подвиг, щоб зрештою не втратити одне одного, будучи одним цілим.

І так у кожнім дні,  у слові і в мовчанні, у погляді і думці.   Цілий світ.

Дякую Тобі за нього, за такий світ -  де двоє можуть бути, не спотворюючи, не імітуючи щось і для когось. Де я є я, а Ти  є ТИ. Де є МИ, а не пародія на МИ. Де є впевненість, що хай там що, Ми будемо.  Де часом страшно, боляче і сумно – але довіра та підтримка таки перемагають.

Сьогодні я вкотре переконуюся у Твоїй величі – простій, людяній, природній. У величі мовчання, дії, праці, прагнення, віри, що так гармонійно поєднуються в Тобі. Я вкотре думаю, що можу знову і знову казати Тобі Дякую  - за мене, яка так багато у Тебе вчиться.  За миті і моменти. За все і нічого зрештою.

Сьогодні я вкотре відчуваю у кожному слові … СВІТ.  І так тепло від думки, що у цьому світі є ТИ.

Дякую… 

Нахай скажуть,хто я є ЧИ "дорости до себе"

Визначити! Мене потрібно було визначити!

Через приналежність, через наявність, через когось і щось.

Я тут, я з Вами, я приймаю Ваші правила.

Вони непогані – навіть навпаки: досить благородні, потрібні та важливі.

Десь глибоко в мені звучатиме голос, який сумніватиметься у правильності всього, всіх і мене. Точніше правильності дій, правильності такого визначення.

Але моїй надто Невизначеній суті потрібна буде опора. Ця допустима інтеграція з чимось, що пропонував світ, допустима – мабуть, допустима. На певний час.

А як далі?

Не знаю, я відверто не знаю.

Далі мало б прийти усвідомлення. АЛЕ коли?

Я ж прошу поки що мене «визначити» - у назві того, що роблю, у способі життя, у словах, якими можна іншим казати, хто я, що, як.

Я так втомилася кожного разу жахатися від необхідності пояснювати себе. Тому готова поступитися. Я поступаюся! Я частинка, я не я.  Я у якійсь формі.

Допустима інтеграція чи поглинання?

Нехай. Поки що.

…АЛЕ: у якийсь момент інтеграції, поєднання, визначення буде недостатньо… суть проявиться, даючи запит на інший формат реалізації себе.

А потім, з часом, абсолютно неочікувано і так природно з’явиться відчуття – я хочу дорости до себе. Відчуття як найбільше прагнення і найбільший страх. ДОРОСТИ ДО СЕБЕ!

Що за цим?

Праця. Чи лише праця?

Прийняття себе недосконалої -  і тільки?

Розуміння, скільки конфліктів та випробувань попереду – чи готова?

Кожне щось означатиме дуже чіткий наслідок, який або приймаєш, або обираєш інше – простіше, чіткіше, солодше. Зрештою концентрація солодкого зросте в організмі настільки, що повернутися до питання «доростання до себе» все одно потрібно буде. Але коли, скільки часу втрачено – безліч питань виникають із простору простішого рішення.

Воно насправді не було простішим. Воно було швидким, потрібним, обманним, не твоїм, якимсь – але не простішим.

Натомість… дорости до себе: потреба, обов’язок, праця. Тривалістю у життя. 

Коли народжується життя...

Щось у тобі пульсує. Щось прагне заявити про себе, доводячи — я є, маю право, я хочу.

Рівень свідомості невідомий, але рівень послідовності  - вражає! Саме так — послідовності бути. І байдуже.

Зрештою приходить усвідомлення, що це далеко не Щось... Це Хтось  - живий, інший, маленький і вже дуже цінний.

Він, не зважаючи на малі роки, та які там роки — дні  — демонструє величезну довіру... Адже може лише покластися на те, що отримує, що  має від когось, кого іще сповна не знає...

Якесь дивне перебування двох в одному тілі, що і є найбільшим виявом довіри. Здавалося б, її так не вистачає дорослим, раціональним та мудрим — а тут вона у маленькому зародочку вже є. Довіра співіснування.

Десь там, в середні відбуваються невловимі процеси, які закладають основу, а вже опісля зростання — все як в житті і для життя. Однаковість принципів та їх глибина вражає.

Чи можна збагнути сповна?

Натомість паралельно іде інший принцип — відповідальність. Бути відповідальним як реакція на довіру того, кого ти іще не знаєш. Бути відповідальним за те, що робиш, кажеш, думаєш — адже поряд, завжди з тобою ще Хтось...

Невідомість, але приємна невідомість...  І це, мабуть, той випадок, коли її навіть легко прийняти. Навпаки — це так очевидно і природно.

У обох немає ніяких гарантій. Ніхто насправді нікому не належить — лише довіра та відповідальність. А ще трохи віри, що сенс, суть і прекрасність таки можливі! Що чудо відбудеться.

Десь пролітають думки про ризик — те, що теж існує як безперервна ознака ситуації. Ким він буде? Як усе буде? Яка моя роль? Помилка? Батьківська сліпота?

Все може бути, але ключове, мабуть, що у тобі Хтось таки незалежний від тебе, який завжди буде претендувати на інше життя,  себе, свої цілі та прагнення. Так-так, мова саме про свободу.

Твоя ж роль зводиться до такого собі наставника... виклик, хіба ні? Адже завжди думається — ну як, я маю право, я ж те, інше, десяте...

А тут все обмежено правами Когось :)

Коло замикається. Непоєднувані речі поєднуються: довіра — відповідальність — невизначеність — ризик. Можна  додати ще відсутність гарантій  і мізерність власних амбіцій реалізувати у  Комусь себе... 

Коли народжується життя, багато власної мізерності відпадає...  Адже пульсує, ТАМ Хтось пульсує – як життя, як частинка великого світового процесу… Вже зовсім скоро можна буде цього Когось взяти за ручку і  відчути фізично повну відповідальність і при цьому безмежну свободу цієї Людинки – свободу БУТИ…

Можлива логіка... себе

У нас усіх є періоди ДО та ПІСЛЯ. Коли раптом різко змінюється логіка. Коли все набуває іншого значення і постає питання: «А що взагалі мало значення раніше?». Коли період турбулентності захоплює настільки різко і неочікувано, що  трясе ще довго опісля. 

Коли біль здавлює груди, але є розуміння, що лише пройшовши через цей біль, можна вижити як Людина. 

Коли пояснювати щось стає абсолютно безсенсово – бо ще сам несповна витворив чи усвідомив свій сенс.

Коли дуже багато «коли» і набагато менше «нарешті».

Коли в тобі більше слів, ніж звуків, але їх не можливо сказати… Якийсь час.

Коли власна неадекватність -  у стандартному розумінні -  вражає, а власна обмеженість у формуванні думки чи висловлюванні – шокує. Коли кожен день проходить у праці над собою і відчутті неймовірної втоми від інтелектуального штурму.

Коли пояснюєш собі все навколо у довгих діалогах і вони не припиняються. З часом із цим починаєш жити – нормально. Може, в інших теж так?

Зрештою про інших… Перелом штовхає у потребу того, кому можна сказати. І раптом це зовсім відрізняється від вже твоєї усталеної думки про те, що силу варто шукати в собі. В душі кричиш – не скаржитися! Але цим лише доводиш слабкість – свою.

Транзитна зона затягує. І в якийсь момент треба просто відпустити ВСЕ ДО, поринувши у ПІСЛЯ.  

Внутрішня блокада не відпускає. Таке враження, що якийсь механізм створює в середині власну силу тяжіння, яка не покидає. Вона тягне до старого.

Вириватися, треба ВИРИВАТИСЯ! Чавлячи у собі раба себе, тягнеш руку вгору – на знак протесту. 

Що це – моя революція? Моя РЕВОЛЮЦІЯ!!! Гідності, особистості, свідомості.

Болить? Нехай. Невідомість? Ну і що – хто скаже, що таке відомість?

Сумно? Це тимчасово!

Завтра знову вийде сонце. Завтра знову буде небо, люди, метушня, пошуки, втрати, болі і щастя. Люди помиратимуть і народжуватимуться, а для мільярдів та мільйонів їх світ буде найважливішим. І це теж має якийсь грунт.

Завтра багато хто буде в транзитній зоні До і ПІСЛЯ, хтось її ніколи таки не перейде.

Але – іти треба. Тому сьогодні поринаю сповна у «коли раптом», щоб завтра зустріти свій світанок вже в логіці ПІСЛЯ… 

Прагнути гарантії

На мене дивилася Людина,  яка прагнула гарантій.

Не здатність прийняти рішення, відповідальність за рішення, змушувала шукати рішучості, відповіді, виходу у комусь – в даному випадку у мені.

Я ж розгублено дивилася, не до кінця ще розуміючи ситуацію. Адже у мене не було гарантій! У мене не було нічого конретного, щоб обіцяти і дати.

У мені була праця і ще більша праця попереду. У мені зростали щоденні виклики, бурі та прагнення бути кращою. Цей нелегкий процес обігу усіх цих явищ та понять вже сповна відчула на собі, навіть приймала його, розуміючи усю важливість та довготривалість, які потрібні.

Натомість навпроти, ніби нагадуючи про все, що я вже подолала чи думала, що подолала, стояла ще незрілість, нерозуміння себе і всього, що відбувається.

Наскільки абсурдною була ситуація насправді: від мене вимагали того, чого у мене не було, але що я для когось втілювала. Чому?

Невже тому, що лише пройшовши усі етапи пошуку, сумніву та невизначеності, можна втілити у собі щось більше… Проте лише одиниці знають ціну цьому – ціну такої праці…

У мене були два шляхи: відчути себе кращою, щось пообіцяти, сказати, "піднятися" над ситацію - начебто, адже насправді це було б падіння… Або ж бути відвертою ( з собою і Людиною, яка довірилася мені), чітко розуміти, що криється за цією ситуацією – і не маніпулювати!

А за нею, за ситуацією ЛЮДИНА – яка ще так глибоко не усвідомила себе, що прагне в будь-який спосіб отримати гарантію на визначення, на причетність, на себе! Вона, швидше за все, у якийсь із способів її знайде, але це будуть лише короткотривала пауза та обманний спокій. Бо вже завтра доведеться платити – працею, собою, часом, життям – своїм життям, яке надто цінне і коротке.  Начебто будучи живучою, щасливою, прийнятою, Людина залишається самотньою і неприйнятою собою… 

Я б могла щось пояснювати – але чи готова почути мої пояснення?

Я могла б… але промовчу, бо головна розмова ще попереду!

... мить усвідомлення відповідальності когось за своє життя і своєї відповідальності за те, що кажеш, робиш, який посил даєш іншим… Тому поки промовчу, не будучи готовою працювати ще із такими матеріами.

Не дивися на мене, не сьогодні. І, мабуть, не завтра. Тобі просто треба наважитися, поринути у ті емоції, які зараз, щоб «випливти» іншою. Страшно? Звичайно. Але це не смертельно – навпаки: життєво, потрібно. Це воно – Твоє спасіння! І воно лише в Тобі.

А усі гарантії – міф…

у кожного своє життєве море...