Про просте і складне одночасно...:)

   Часом здається, що нам у 21 столітті не вистачає простої віри в Людину. Саме вона є підґрунтям для росту, розвитку, руху в перед. При цьому віри не вистачає як і для оточуючих, так і для  себе самого. І в цілому це досить очікувано, адже життя пропонує безліч шаблонів, якими пронизане людське існування. В потоці такої кількості запропонованих і вже кимось перевірених варіантів справді важко почути свій голос, себе, свою сутність. Розгублено рухаючись по колу, людина не приходить нікуди конкретно і зрештою звикається з цією думкою, з реальністю, приймаючи шаблон. Найчастіше саме такий гарантійний шлях стає прийнятним. Хто винен? Шаблонне суспільство? Ні. Та ж сама Людина. В якої не вистачило наполегливості ставити собі питання та знаходити відповіді. Та ж Людина, яка пішла на компроміс із собою. Та ж Людина, яка перестала прагнути,піддавшись слабостям. Все у Людині – істина і фальш, віра і зневіра. Усе в ній і все на грані.  Як не переступити грань? Вірити в себе. Як не дати іншим її переступити? Наділити цією вірою їх. 

   Ніколи не задумувалися, чому за великими і відомими людьми раніше йшли, йдуть і зараз? Можна взяти безліч прикладів. Це і Ганді, і Мартін Лютер Кінг, і наші українські шістдесятники. Всі вони вірили в одну просту істину – Людину. Вони вірили у її права, гідність, честь. Вони пропагували такі цінності,змушуючи інших пройматися ними. Усі великі лідери вірили в Людину. І цей простий факт визначав усі наступні кроки, дії, а то й долю. Безмежна віра – ознака величі. Але віри здорової, яка основана на чітких принципах, цінностях та узгоджена із зовнішнім та внутрішнім світом. 

   Хтось скаже, що часто підлість та хитрість людей просто призводять до величезних розчарувань і саме тому краще не відкриватися. Можливо. І при цьому вірити треба. Бо в будь-якому випадку страждати від підлості та неправди від інших – вибір за вами. І саме замкнутістю у відповідь, навіть не до цієї Людини, а до інших у формі запобіжного заходу, шкодить лише вам. Людина – це апріорі відкрита система, яка через свою відкритість черпає натхнення, любов, черпає життя. Закриваючись в собі та говорячи про зневіру, ми демонструємо свою слабкість. Так, образили, так, нечесно, боляче..  Але потрібно розуміти, що стоїться за такими діями, і не опускатися до аналогічного рівня. «Я вірю в істину, я продовжую вірити в Людину. Я  прагну чогось вищого, кращого, правдивого» -  тільки такий діалог із собою дає шанс. 

   Такий підхід вимаже величезної внутрішньої свободи, виходу за рамки будь-яких шаблонів, навіть болю. І цілком нормально, що важко зрозуміти, ще важче прийняти, а тим більше – переступити. Але ця здатність є у нас. 

   Сила у Людині, віра у Людині, істина у Людині. Там, десь глибоко в середині цілий світ зі своїми космосами та галактиками. І він відображається… у блиску очей, у словах, в усмішці… Важливо тільки побачити це, побачити навіть трохи більше. Важливо таки повірити у Людину.

без назви

  Вберегти найдорожче часто найскладніше. Тим більше, коли воно є і наче не планує нікуди зникати. Наче… Мозок людини мислить досить гарантійно. Життя ж пропонує виклики, контрасти та нестабільність… І коли раптом втрачаєш цінність, то в душі стається переворот. Як же так? Чому? Нечесно!!! А хто казав, що буде чесно? Ніхто. Насправді нічого не можна вберегти, як нічим і ніким не можна до кінця володіти. Є сьогодні, а завтра наступає лише у наших думках. При цьому у кожного свої цінності, свої скарби…напевне головне, щоб вони були справжніми, істинними… І тут фільтром може бути питання – чи можна замінити цю цінність? Якщо можна, то це не те, чому варто надавати вирішального значення…

  Я втратила одну із найбільших цінностей… і якось за іронією долі втрата стала найбільшим уроком – боротьби, віри, надії, любові. А ще усвідомленням, що насправді має вартість.  І сила усвідомлення допомагає частіше усміхатися, іноді змовчати, просто радіти дню чи сонцю, дитячому сміху чи гарній мелодії в метро… Це усвідомлення навчило «ловити моменти» і любити людей такими, як вони є, бо напевне і мені хотілося б, що мене любили такою – кучерявою і кумедною :) … Навчило мріяти, бо це прекрасно, сильно, радісно.  А ще сподіватися – кращого, гіршого, різного, але сподіватися… В житті важливо завжди сподіватися, висловлюючи це сподівання у вірі, думці, погляді… Цінувати і ще раз цінувати, давати людям шанс, щоб хтось колись і тобі його дав… Вкладати частинку себе, бути собою, чути себе, довіряти собі… Життя прекрасне, навіть якщо ви втрачаєте. Воно прекрасне навіть через біль і часом горе. Воно прекрасне саме через такі контрасти… Інакше це було б рожева утопія.

  У кожного своє життя, своя цінність найбільша і найменша, а ще своя вічність у душі… І головне, щоб все це співпадало і було одним цілим… Життя, як найбільша цінність, і душа із її внутрішнім космосом …

велич людської краси

    Людина прагне бути великою, кожна у своєму сенсі. Прагне рухатися у визначеному напрямку, прагне рости та розвиватися. І в даному синтезі слів ключовим є саме слово «прагне».  Чому? Навіщо? Чи справді всі прагнуть?  Варіантів багато. Але зрештою -  у чому ж ця велич?  Трактувань  теж безліч – суб’єктивних та різних.  Що ж … ось приклад.

    В одному львівському театрі при вході квитки завжди перевіряє один і той же мужчина. Він охайно одягнений, ввічливий та неймовірно уважний до своєї роботи. Складається враження, що у це, задавалося б, примітивне заняття він вкладає всю душу.  І якось само собою розуміється, що театр  - це чудові вистави, феєричні виступи, пісні та танці, аплодисменти та голосний сміх як і безліч інших емоцій, але це ще й той охайний мужчина з відточеними рухами, природною інтелігентністю та красою свого просто завдання, яке не вимагає аплодисментів, часто непомітне і буденне. 

    І так ледь не кожного вечора – перевіряти квитки і вітати чергових глядачів. І що? Яка тут самореалізація? Який ріст?  Для багатьох його ТАМ просто не існує. Для нього – це сенс життя. А ще можна сказати напевно, що постійні відвідувачі точно засмутяться, не побачивши «старого друга» біля входу. Бо для багатьох він, як і актори, це і є театр у всій красі, невід’ємна його частина. І таке служіння, така проста і щира самовіддача викликають неймовірну повагу… а ще вдячність. Саме ця самовіддача і є величчю людської краси, вона і є  істиною, вона не очікує на вдячність, вона вірить, що робить щось хороше, світле і добре.  Вона поза часом і людськими забаганками, поза «модою» і «стилем». Вона багатогранна і легка для тих, хто її осягнув.

Для мене велич людини – це отой мужчина у театрі, який напевне настільки йому вірний, що не знає ніяких інших театрів чи акторів. Це образ величі, яка зустрічається сьогодні дуже рідко, але найчастіше у найбільш неочікуваних місцях і в найпростішому вигляді, принаймні на перший погляд.  Але що там…за поверхнею видимого? 

Основне – це побачити і по-справжньому відчути… 

Дощить...

   Дощить… Усі перехожі поховалися наче у пошуках затишку та тепла. Лише де-не-де  таки пробігають захоплені зненацька мешканці міста. Дощова симфонія неймовірно гармонійно поєднується з важким, сірим небом, яке лише додає якоїсь фатальності та містики усьому навколо. Місто наче завмерло в очікуванні… Дощить…

   Вона ж ішла вулицею з синьою парасолькою в руках і,здавалося, нікого не помічає. Не ховаючись, не шукаючи… Куди рухалася? Навіщо? На ці питання, схоже, не було відповідей. Та й мабуть не на них намагалася відповісти. В очах була неймовірна зосередженість, яка свідчила про «бурю» внутрішню, що лякала набагато більше від бурі зовнішньої… Перехожі теж не зважали на неї, як і вона на них, наче по взаємній домовленості та недоторканості. Та й для чого? Сьогодні на неї не зважав весь світ. І лише дощові краплі несамовито капали з країв парасольки на чорну сукню, ніби тільки для них цей об’єкт під назвою Людина мав якесь значення і становив цінність.  

   Скоро вулиці зовсім опустілі. Залишилися лише невгамовний дощ та синя парасолька таємничої перехожої. Вона ж продовжувала свій шлях вулицею… Раптом підняла загублений погляд, наче усвідомлюючи нарешті, де знаходиться. Проте в ньому не було здивування – тут і мала бути, ніде інше. Всією душею прагнула сама такого «спокою» - без людей, без метушні, але з байдужістю до всього та всіх. І тільки дощ надавав якогось значення тому, що робила і думала. Сьогодні, здавалося, настала мить переосмислення багатьох речей, які раніше визначали суть її існування. Більше не хотіла жити так, не хотіла плисти за течією. Шукала сил сказати «ні» і рухатися далі – по-іншому рухатися. Чому? Адже раніше було достатньо зовсім мало, раніше вкладала у справу всі сили, раніше розуміла ціль та її значення. А тепер не вкладала більше, більше не достатньо того і в такий спосіб. І не розуміла себе, та й хто б міг зрозуміти.  «Дощить» - майнуло в голові. – «І в душі дощить». Погода наче відчувала її настрій, висловлюючи в такий спосіб свою підтримку. Так, саме підтримки зараз не вистачало. Але від кого? Нікому було поділитися. Лише сама могла прийняти рішення та знайти вихід. Лише вона все визначала. Лише вона. І від цієї відповідальності необхідність таки прийняти рішення ставала ще гострішою. Чи готова? А коли тоді? Коли буде готова? Скільки готуватися? Не могла більше марнувати ні хвилини. Діяти, лише діяти. Зараз, саме зараз. 

   Дощить… Кроки пришвидшилися. Стали чіткішими, наче у них зявився поспіх, щоб наздогнати втрачені через роздуми миті.  Більше не було інертності, байдужості. Не було сумніву. «Готова»  - вирішила для себе і ніхто б не зміг переконати у протилежному. Десь почувся спів пташки, яка теж, схоже, чекала свого часу, як і Вона. Усміхнулася, збагнувши всю цінність того, що відбувалося, відчуваючи гармонію внутрішнього та зовнішнього. «Так, напевне це і є щастя – коли усвідомлення себе досягає своєї мети і нарешті набуває форми визначення». 

   Дощить… але це вже не мало значення. І можливо в цілому світі не було нічого кардинально важливішого за простий факт самоусвідомлення, за просте бажання Бути і Жити.  

обираю... щастя)

   Я обираю щастя. І таке рішення змушує усміхатися від усвідомлення, що вся суть пронизана цими словами.  Я обрию щастя у його повній багатогранності та абстрактності, здатності бачити більше, ніж люди часто дозволяють собі насправді. Знаючи та усвідомлюючи, наскільки це велике мистецтво відчувати кожною клітиною своєї шкіри, я все таки обираю його і готова вчитися та вдосконалюватися. Я обираю щастя – і віру в те, що це можливо. Нехай завтра якась чергова новина сколихне мою ще нестабільну душу. Нехай частий неспокій буде наполегливо схиляти до комформізму та бездієвості. Нехай. Я ж обираю щастя. Бо  мати його чи не мати, як і бути чи не бути – це лише питання вибору, свідомого і часто нелегкого.  Вірити, радіти, відчувати, падати, знову вставати та й зрештою бути – шлях апріорі залежить лише від нас.  Я обираю шлях щастя з  його крутими стежками та поворотами, не перекладаючи відповідальність на когось, не чекаючи, що хтось його мені дасть. Воно у мені, воно тут і зараз, бо завтра може і не буде, іншої миті може не бути, іншого щастя, іншої мене та оточуючих. Іншого не існує. Це велика абстракція, яка часто змушує недооцінювати те, що в тебе є, шукати «щось»…таке ж абстрактне, небезпечне.. Я обираю реальність з усіма її проявами та характеристиками – а,значить, я обираю щастя!  Я обираю ризик бути собою, здатність усміхатися від дрібничок сьогодення, вірність своєму Я і його принципам… А , значить, я обираю щастя.  Я обираю довіру – перш за все, до себе, бо вірити собі, як і слухати себе, а ще більше -  чути себе – найбільший виклик сучасної людини. Я приймаю його і, знову ж таки, обираю щастя.  Я обираю – значить, я живу, вільно і негарантійно, відповідально, просто, але багатогранно, саме так і саме зараз.  І цим самим, не відкладаючи життя на потім, я дозволяю собі таку просту та людську і при цьому таку ж чомусь недосяжну та рідкісну розкіш під назвою щастя…