І цілий світ живе у кожнім слові…

… у кожнім слові довіра.  Ти часом дивишся на мене так сумно, бо десь я розчаровую Тебе. Але все таки частіше Твій погляд радує і зігріває. Я можу Тобі сказати, як є – знаючи напевно: зрозуміє. Я можу сумніватися в чомусь – але з Тобою це розділений сумнів, який часто додає впевненості…  Я можу багато чого -  і з Тобою сил стає більше.

… у кожнім слові зростання. Саме так – зростання. Зростати разом у прагненні, у праці над собою, у бажанні бути кращою. Зростати – даючи змогу Тобі відчути, як і Ти зростаєш.  І це ще одне прекрасне відчуття – бути для Тебе можливістю, силою, альтернативою.  Для щоденного зростання.

… у кожнім слові праця.  Скільки праці: почути, зрозуміти, мудро відповісти і бути при цьому собою, не кимось, чимось , щоб вразити, сподобатися, задовільнити чи відповідати. Зовсім ні – мова навпаки про незалежність у співжитті: бути з Тобою і для Тебе, пам’ятаючи при цьому, хто є я. Навіть більше: пам’ятаючи, хто є Ти, що є Твоя суть і який світ у Тобі. Світ, на який Ти маєш право, а я не можу його зневажити.  Навпаки – прийняти і зрозуміти, допомогти в становленні, не втручаючись при цьому. У такому підході, мабуть, найбільша праця і найбільший подвиг, щоб зрештою не втратити одне одного, будучи одним цілим.

І так у кожнім дні,  у слові і в мовчанні, у погляді і думці.   Цілий світ.

Дякую Тобі за нього, за такий світ -  де двоє можуть бути, не спотворюючи, не імітуючи щось і для когось. Де я є я, а Ти  є ТИ. Де є МИ, а не пародія на МИ. Де є впевненість, що хай там що, Ми будемо.  Де часом страшно, боляче і сумно – але довіра та підтримка таки перемагають.

Сьогодні я вкотре переконуюся у Твоїй величі – простій, людяній, природній. У величі мовчання, дії, праці, прагнення, віри, що так гармонійно поєднуються в Тобі. Я вкотре думаю, що можу знову і знову казати Тобі Дякую  - за мене, яка так багато у Тебе вчиться.  За миті і моменти. За все і нічого зрештою.

Сьогодні я вкотре відчуваю у кожному слові … СВІТ.  І так тепло від думки, що у цьому світі є ТИ.

Дякую… 

Нахай скажуть,хто я є ЧИ "дорости до себе"

Визначити! Мене потрібно було визначити!

Через приналежність, через наявність, через когось і щось.

Я тут, я з Вами, я приймаю Ваші правила.

Вони непогані – навіть навпаки: досить благородні, потрібні та важливі.

Десь глибоко в мені звучатиме голос, який сумніватиметься у правильності всього, всіх і мене. Точніше правильності дій, правильності такого визначення.

Але моїй надто Невизначеній суті потрібна буде опора. Ця допустима інтеграція з чимось, що пропонував світ, допустима – мабуть, допустима. На певний час.

А як далі?

Не знаю, я відверто не знаю.

Далі мало б прийти усвідомлення. АЛЕ коли?

Я ж прошу поки що мене «визначити» - у назві того, що роблю, у способі життя, у словах, якими можна іншим казати, хто я, що, як.

Я так втомилася кожного разу жахатися від необхідності пояснювати себе. Тому готова поступитися. Я поступаюся! Я частинка, я не я.  Я у якійсь формі.

Допустима інтеграція чи поглинання?

Нехай. Поки що.

…АЛЕ: у якийсь момент інтеграції, поєднання, визначення буде недостатньо… суть проявиться, даючи запит на інший формат реалізації себе.

А потім, з часом, абсолютно неочікувано і так природно з’явиться відчуття – я хочу дорости до себе. Відчуття як найбільше прагнення і найбільший страх. ДОРОСТИ ДО СЕБЕ!

Що за цим?

Праця. Чи лише праця?

Прийняття себе недосконалої -  і тільки?

Розуміння, скільки конфліктів та випробувань попереду – чи готова?

Кожне щось означатиме дуже чіткий наслідок, який або приймаєш, або обираєш інше – простіше, чіткіше, солодше. Зрештою концентрація солодкого зросте в організмі настільки, що повернутися до питання «доростання до себе» все одно потрібно буде. Але коли, скільки часу втрачено – безліч питань виникають із простору простішого рішення.

Воно насправді не було простішим. Воно було швидким, потрібним, обманним, не твоїм, якимсь – але не простішим.

Натомість… дорости до себе: потреба, обов’язок, праця. Тривалістю у життя.