Коли народжується життя...

Щось у тобі пульсує. Щось прагне заявити про себе, доводячи — я є, маю право, я хочу.

Рівень свідомості невідомий, але рівень послідовності  - вражає! Саме так — послідовності бути. І байдуже.

Зрештою приходить усвідомлення, що це далеко не Щось... Це Хтось  - живий, інший, маленький і вже дуже цінний.

Він, не зважаючи на малі роки, та які там роки — дні  — демонструє величезну довіру... Адже може лише покластися на те, що отримує, що  має від когось, кого іще сповна не знає...

Якесь дивне перебування двох в одному тілі, що і є найбільшим виявом довіри. Здавалося б, її так не вистачає дорослим, раціональним та мудрим — а тут вона у маленькому зародочку вже є. Довіра співіснування.

Десь там, в середні відбуваються невловимі процеси, які закладають основу, а вже опісля зростання — все як в житті і для життя. Однаковість принципів та їх глибина вражає.

Чи можна збагнути сповна?

Натомість паралельно іде інший принцип — відповідальність. Бути відповідальним як реакція на довіру того, кого ти іще не знаєш. Бути відповідальним за те, що робиш, кажеш, думаєш — адже поряд, завжди з тобою ще Хтось...

Невідомість, але приємна невідомість...  І це, мабуть, той випадок, коли її навіть легко прийняти. Навпаки — це так очевидно і природно.

У обох немає ніяких гарантій. Ніхто насправді нікому не належить — лише довіра та відповідальність. А ще трохи віри, що сенс, суть і прекрасність таки можливі! Що чудо відбудеться.

Десь пролітають думки про ризик — те, що теж існує як безперервна ознака ситуації. Ким він буде? Як усе буде? Яка моя роль? Помилка? Батьківська сліпота?

Все може бути, але ключове, мабуть, що у тобі Хтось таки незалежний від тебе, який завжди буде претендувати на інше життя,  себе, свої цілі та прагнення. Так-так, мова саме про свободу.

Твоя ж роль зводиться до такого собі наставника... виклик, хіба ні? Адже завжди думається — ну як, я маю право, я ж те, інше, десяте...

А тут все обмежено правами Когось :)

Коло замикається. Непоєднувані речі поєднуються: довіра — відповідальність — невизначеність — ризик. Можна  додати ще відсутність гарантій  і мізерність власних амбіцій реалізувати у  Комусь себе... 

Коли народжується життя, багато власної мізерності відпадає...  Адже пульсує, ТАМ Хтось пульсує – як життя, як частинка великого світового процесу… Вже зовсім скоро можна буде цього Когось взяти за ручку і  відчути фізично повну відповідальність і при цьому безмежну свободу цієї Людинки – свободу БУТИ…

Можлива логіка... себе

У нас усіх є періоди ДО та ПІСЛЯ. Коли раптом різко змінюється логіка. Коли все набуває іншого значення і постає питання: «А що взагалі мало значення раніше?». Коли період турбулентності захоплює настільки різко і неочікувано, що  трясе ще довго опісля. 

Коли біль здавлює груди, але є розуміння, що лише пройшовши через цей біль, можна вижити як Людина. 

Коли пояснювати щось стає абсолютно безсенсово – бо ще сам несповна витворив чи усвідомив свій сенс.

Коли дуже багато «коли» і набагато менше «нарешті».

Коли в тобі більше слів, ніж звуків, але їх не можливо сказати… Якийсь час.

Коли власна неадекватність -  у стандартному розумінні -  вражає, а власна обмеженість у формуванні думки чи висловлюванні – шокує. Коли кожен день проходить у праці над собою і відчутті неймовірної втоми від інтелектуального штурму.

Коли пояснюєш собі все навколо у довгих діалогах і вони не припиняються. З часом із цим починаєш жити – нормально. Може, в інших теж так?

Зрештою про інших… Перелом штовхає у потребу того, кому можна сказати. І раптом це зовсім відрізняється від вже твоєї усталеної думки про те, що силу варто шукати в собі. В душі кричиш – не скаржитися! Але цим лише доводиш слабкість – свою.

Транзитна зона затягує. І в якийсь момент треба просто відпустити ВСЕ ДО, поринувши у ПІСЛЯ.  

Внутрішня блокада не відпускає. Таке враження, що якийсь механізм створює в середині власну силу тяжіння, яка не покидає. Вона тягне до старого.

Вириватися, треба ВИРИВАТИСЯ! Чавлячи у собі раба себе, тягнеш руку вгору – на знак протесту. 

Що це – моя революція? Моя РЕВОЛЮЦІЯ!!! Гідності, особистості, свідомості.

Болить? Нехай. Невідомість? Ну і що – хто скаже, що таке відомість?

Сумно? Це тимчасово!

Завтра знову вийде сонце. Завтра знову буде небо, люди, метушня, пошуки, втрати, болі і щастя. Люди помиратимуть і народжуватимуться, а для мільярдів та мільйонів їх світ буде найважливішим. І це теж має якийсь грунт.

Завтра багато хто буде в транзитній зоні До і ПІСЛЯ, хтось її ніколи таки не перейде.

Але – іти треба. Тому сьогодні поринаю сповна у «коли раптом», щоб завтра зустріти свій світанок вже в логіці ПІСЛЯ…