велич людської краси

    Людина прагне бути великою, кожна у своєму сенсі. Прагне рухатися у визначеному напрямку, прагне рости та розвиватися. І в даному синтезі слів ключовим є саме слово «прагне».  Чому? Навіщо? Чи справді всі прагнуть?  Варіантів багато. Але зрештою -  у чому ж ця велич?  Трактувань  теж безліч – суб’єктивних та різних.  Що ж … ось приклад.

    В одному львівському театрі при вході квитки завжди перевіряє один і той же мужчина. Він охайно одягнений, ввічливий та неймовірно уважний до своєї роботи. Складається враження, що у це, задавалося б, примітивне заняття він вкладає всю душу.  І якось само собою розуміється, що театр  - це чудові вистави, феєричні виступи, пісні та танці, аплодисменти та голосний сміх як і безліч інших емоцій, але це ще й той охайний мужчина з відточеними рухами, природною інтелігентністю та красою свого просто завдання, яке не вимагає аплодисментів, часто непомітне і буденне. 

    І так ледь не кожного вечора – перевіряти квитки і вітати чергових глядачів. І що? Яка тут самореалізація? Який ріст?  Для багатьох його ТАМ просто не існує. Для нього – це сенс життя. А ще можна сказати напевно, що постійні відвідувачі точно засмутяться, не побачивши «старого друга» біля входу. Бо для багатьох він, як і актори, це і є театр у всій красі, невід’ємна його частина. І таке служіння, така проста і щира самовіддача викликають неймовірну повагу… а ще вдячність. Саме ця самовіддача і є величчю людської краси, вона і є  істиною, вона не очікує на вдячність, вона вірить, що робить щось хороше, світле і добре.  Вона поза часом і людськими забаганками, поза «модою» і «стилем». Вона багатогранна і легка для тих, хто її осягнув.

Для мене велич людини – це отой мужчина у театрі, який напевне настільки йому вірний, що не знає ніяких інших театрів чи акторів. Це образ величі, яка зустрічається сьогодні дуже рідко, але найчастіше у найбільш неочікуваних місцях і в найпростішому вигляді, принаймні на перший погляд.  Але що там…за поверхнею видимого? 

Основне – це побачити і по-справжньому відчути… 

Дощить...

   Дощить… Усі перехожі поховалися наче у пошуках затишку та тепла. Лише де-не-де  таки пробігають захоплені зненацька мешканці міста. Дощова симфонія неймовірно гармонійно поєднується з важким, сірим небом, яке лише додає якоїсь фатальності та містики усьому навколо. Місто наче завмерло в очікуванні… Дощить…

   Вона ж ішла вулицею з синьою парасолькою в руках і,здавалося, нікого не помічає. Не ховаючись, не шукаючи… Куди рухалася? Навіщо? На ці питання, схоже, не було відповідей. Та й мабуть не на них намагалася відповісти. В очах була неймовірна зосередженість, яка свідчила про «бурю» внутрішню, що лякала набагато більше від бурі зовнішньої… Перехожі теж не зважали на неї, як і вона на них, наче по взаємній домовленості та недоторканості. Та й для чого? Сьогодні на неї не зважав весь світ. І лише дощові краплі несамовито капали з країв парасольки на чорну сукню, ніби тільки для них цей об’єкт під назвою Людина мав якесь значення і становив цінність.  

   Скоро вулиці зовсім опустілі. Залишилися лише невгамовний дощ та синя парасолька таємничої перехожої. Вона ж продовжувала свій шлях вулицею… Раптом підняла загублений погляд, наче усвідомлюючи нарешті, де знаходиться. Проте в ньому не було здивування – тут і мала бути, ніде інше. Всією душею прагнула сама такого «спокою» - без людей, без метушні, але з байдужістю до всього та всіх. І тільки дощ надавав якогось значення тому, що робила і думала. Сьогодні, здавалося, настала мить переосмислення багатьох речей, які раніше визначали суть її існування. Більше не хотіла жити так, не хотіла плисти за течією. Шукала сил сказати «ні» і рухатися далі – по-іншому рухатися. Чому? Адже раніше було достатньо зовсім мало, раніше вкладала у справу всі сили, раніше розуміла ціль та її значення. А тепер не вкладала більше, більше не достатньо того і в такий спосіб. І не розуміла себе, та й хто б міг зрозуміти.  «Дощить» - майнуло в голові. – «І в душі дощить». Погода наче відчувала її настрій, висловлюючи в такий спосіб свою підтримку. Так, саме підтримки зараз не вистачало. Але від кого? Нікому було поділитися. Лише сама могла прийняти рішення та знайти вихід. Лише вона все визначала. Лише вона. І від цієї відповідальності необхідність таки прийняти рішення ставала ще гострішою. Чи готова? А коли тоді? Коли буде готова? Скільки готуватися? Не могла більше марнувати ні хвилини. Діяти, лише діяти. Зараз, саме зараз. 

   Дощить… Кроки пришвидшилися. Стали чіткішими, наче у них зявився поспіх, щоб наздогнати втрачені через роздуми миті.  Більше не було інертності, байдужості. Не було сумніву. «Готова»  - вирішила для себе і ніхто б не зміг переконати у протилежному. Десь почувся спів пташки, яка теж, схоже, чекала свого часу, як і Вона. Усміхнулася, збагнувши всю цінність того, що відбувалося, відчуваючи гармонію внутрішнього та зовнішнього. «Так, напевне це і є щастя – коли усвідомлення себе досягає своєї мети і нарешті набуває форми визначення». 

   Дощить… але це вже не мало значення. І можливо в цілому світі не було нічого кардинально важливішого за простий факт самоусвідомлення, за просте бажання Бути і Жити.